Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Хлопець засміявся, та це швидше був істеричний сміх.

− Я стільки сил віддаю творчості, а коли ти тоді подзвонила й почала кричати, я взагалі розгубився. Виходить − ти твориш, знищуєш себе потроху заради мистецтва, а воно, виявляється, нікому не потрібно. Нікому…

− Не кажи такого! − Я вже мало не кричала, бо відчула в його тоні вкрай загрозливі нотки, таке я вже чула одного разу, та зараз самогубчий настрій просто опанував бідолаху. − Ти ж бачиш, що твої твори потрібні. Не знаю, що тоді на мене найшло. Може, я просто розлютилася, що ти не дав мені прочитати роман до того, як він вийшов друком. Але ж він чудовий! Справді!

− То я ж і кажу, що ти мене сьогодні порятувала. Дякую. Хоч не знаю, чи надовго. Мені треба щось робити. Може, до лікаря звернутися? Це ж ненормально − те, що зі мною коїться. Може, це якийсь психічний розлад. Адже таке не в усіх письменників, правда ж?

Ну, що йому сказати? Як заспокоїти? Скажені донори! Доведуть людину.

Зрештою ми домовилися, що йому просто слід відпочити. І хоч як це важко зробити, Денис погодився, що певний час таки спробує не думати про творчість. Я порадила йому десь погуляти чи сходити в спортзал. Він погодився. Здається, мої вибачення були дуже вчасні. І я зраділа не менше за нього, бо з голови ніяк не йшли запитання. А що, якби я не подзвонила? Що, якби мама не прочитала книжку й не відкрила мені очі, не промила мозок? Що, якби я вчинила за своїм звичним сценарієм і не переступила через власні гордощі? Що могло б статися? І хто б у тому був більше винен: скажені донори чи невдячна читачка?

І як він міг таке допустити? Бачив же, що ці двоє знову напосіли на юнака зі ще більшим завзяттям. Що ними керувало тепер? Може, це була своєрідна помста за те, що Денис сам наважився творити, ставлячи цим під сумнів їхній авторитет? Мовляв, хотів писати й малювати? Будь ласка, прапор у руки, тільки на жалійся, що сил бракує.

Метр бачив свавілля Іллі з Авророю, їхню гру наввипередки: хто більше напише чи намалює. Але не втручався. Його так усе втомило, що він просто перестав лізти в життя своїх підопічних. Робіть, що хочете.

Каміла кілька разів пробувала вивести чоловіка з цього апатичного стану, але марно. Зрештою й вона здалася, лише спостерігала збоку, що з того вийде.

Та зараз, стоячи тут, посеред захаращеної Денисової кімнати, зовсім поряд, та все ж не маючи жодної змоги втрутитись і хоч якось допомогти, Метр готовий був віддати все на світі, аби повернути час.

Після розмови з Лією Денис, здається, трохи заспокоївся. Кілька днів навіть мав доволі вмиротворений і спокійний вигляд. Чоловік тоді подумав, що юнак сам упорається, але недооцінив його донорів. Такої наполегливості варто пошукати.

Момент затишшя швидко закінчився, і Дениса знову почали атакувати. Ну чому? Чому Метр не спинив ідіотів? Вони ж насамперед собі рили могилу. Мали б уже вивчити свого реципієнта, знати, що не можна так ним ризикувати, що їхні особисті суперечки й змагання можуть завдати йому шкоди. Але вже пізно. Метр був у Реальності, де не мав влади. І що він зробить? Як виявить свою присутність? Ворухне фіранкою? Скине зі столу олівець?

Навряд чи це спинить категорично налаштовану людину.

Темрява. Пустка. Суцільний біль. Безвихідь.

Денис стояв на балконі.

Єдиний крок відділяв його зараз від такого омріяного спокою.

І він його зробив…

Ох це життя. Несправедливе воно. Не варто радіти білій смузі, бо чорна, яка приходить після неї, зазвичай удесятеро ширша.

А я раділа. Раділа, що в мене все так добре складається: роман написала, підлікувалася, мама щаслива. Кожен мій день ряснів хоч і дрібними, але приємними моментами.

Та потім усе змінилося. Почався кошмар. Справжній. Я вже не пригадаю, коли саме негаразди почали закрадатися в моє життя, але росли вони в геометричній прогресії.

Пригадую все, немов у тумані. Чому сварка з Денисом, незрозуміла Танина поведінка, зустріч із Матвієм − ці перші дзвіночки, перші провісники майбутніх бід не насторожили мене?

Тепер моє життя − суцільне жахіття. Я з приємністю згадую той час, коли сиділа вдома, ковтаючи вагонами знеболювальні − хвора й нікому не потрібна, не здатна ні працювати, ні творити.

Перший мій напад після тривалого періоду хорошого самопочуття стався тоді, коли дізналася про Денисове самогубство. Не знаю, як я це пережила. Добре, що мама була поруч. Мені було так зле, що навіть не пішла на похорон. Та й за інших обставин навряд чи спромоглася б це зробити.

Я обвинувачувала себе. Не тому, що була з ним посварилася. Знала, що він вибачив мені. Обвинувачувала, бо здогадувалася про хлопцеві наміри, адже знала, що з ним коїться, і не спробувала зарадити.

Як би я це робила? Не знаю. Але впевнена, що варто було спробувати. Не відходити від нього ні на крок… Телефонувати вдень і вночі…

Та коли в людини бодай раз виникло бажання накласти на себе руки, смерть починає ходити слідом, вона вже не випустить своєї жертви.

Але чому вони Там нічим не зарадили? Адже це через них загинув Денис? Чому не спинили своїх божевільних донорів? Не розумію. Ну, сварливі митці молоді, дурні, але ж Метр, Каміла… Хіба вони не бачили, що коїться? Як таке допустили?

Я починала ненавидіти тих, ким іще недавно захоплювалася, кого підносила до небес. Це вони винні. Як мені тепер писати під диктовку того, хто так сильно розчарував?

Я ходила, мов загіпнотизована. Весь мій світ руйнувався. Усі цінності втрачали вартість.

Денис помер, із Матвієм перестала спілкуватися. Спочатку він іноді дзвонив, а потім перестав. Може, з ним сталося те неминуче, чого я так боялася? Не знаю. Але з огляду на те, що відбувається зараз із моїм життям, так воно і є. Тому краще не знати, щоб зайвий раз не засмучуватися.

Засмучуватися? Невже мене ще може щось засмути? Я вже стільки всього надивилася за свій короткий вік!

Але ж ні! Виявляється, це ще не все.

Усе почалося, коли ні з того ні з сього раптом з’явилася Таня.

Вона до смерті мене перелякала, коли, як чорт із табакерки, вискочила з мого під’їзду, як я саме поверталася з магазину.

Я ще ніколи її такою не бачила. Вродлива, завжди доглянута, охайно й